У минулому маленька дівчинка босоніж ходила по теплим травам херсонських степів. Яскраве південне сонце стало натхненням для майбутньої письменниці та художниці.
Любов Єремічева, псевдонім Любов ЄВА, родом з Білозерки. Наразі вона — авторка кількох книжок, активістка та бібліотекар, яка проживає в Києві. Її творчість — вірші і прозові твори — відображає світло Херсонщини, навіть попри темряву війни.
Любов ЄВА знайшла можливість поспілкуватися із журналістками Білозерка.info. У цьому інтерв’ю вона розповідає про свої творчі пошуки під час війни, волонтерську діяльність та життєві уроки.
Витоки творчості
“Я виросла на околиці селища. В пам’яті досі безкраї поля, палаюче сонце і блакитний горизонт. Ідучи по траві, у мого розуму вже формувалися вірші та ідеї”, — згадує про дитинство Любов.
У Білозерці її оточували люди, які вплинули на її світосприйняття, серед яких директор ліцею №1 ім. О. Я. Печерського Антон Власюк, керівник МАНУ Григорій Задніпряний та редакторка місцевої газети Любов Лагутенко. Не можна не згадати Надію Врищ — керівницю літературної студії “Біле озеро”, десь у її колі Любов почала свої перші кроки у літературі.
Її мама Ольга, філолог і вчителька, та Надія Семенівна стались першими слухачками поетеси, які знайшли у її віршах щось більше, ніж просто захоплення — вони побачили шлях.
“Надія Семенівна значно вплинула на мою творчість та віру у себе, — усміхається Любов. — Вона завжди давала пораду, рецензії і, що найголовніше, підтримувала.”
У рамках шкільної програми Любов також захоплювалася історією. Вона активно брала участь у МАН, відвідувала олімпіади, досліджуючи минуле Благовіщенського монастиря. Проте поезія завжди була поряд, проникаючи в її думки і мрії.
Першу поетичну збірку “Пісня надії” Любов видала ще в шкільні роки. Вона пам’ятає, як під час презентації в районній бібліотеці читала свої вірші перед друзями та підтримкою місцевих бібліотекарів.
Після закінчення школи була прийнята на історичний факультет Херсонського державного університету. Але її мрії про журналістику й письменництво змусили її попрацювати кореспондентом у районній газеті “Придніпровська зірка”.
Шлях до столиці
Творчість ніколи не полишала Любов. Найдовший її період без письма припав на після Помаранчеву революцію, коли вона поглинулася у суспільне життя.
Навчаючись на другому курсі, вона переїхала до Києва, що стало кроком, зумовленим активною громадянською позицією. Тут вона працювала в громадських організаціях, а потім започаткувала власні ініціативи.
Зокрема, в Києві вона заснувала Неформальну групу міжрегіонального миру — платформу для діалогу вірян різних конфесій, де учасники обмінювалися думками та досвідом.
“Бог любить нас, ми любимо Бога, чому б нам не любити один одного?” — ці слова одного з учасників стали провідною ідеєю групи. Я прагнула створити простір для подолання стереотипів та пізнання один одного,” — пояснює Любов.
Крім того, Любов була співатором сценарію короткометражного фільму “Щире серце”, який демонструє дружбу між людьми різних культур та релігій.
Пізніше, надихнувшись досвідом білозерської літстудії “Біле озеро”, вона створила свою літературну спільноту “Екзистенц_і_я”, де впорядкувала збірки прозових творів різних авторів.
Паралельно вона працювала журналістом та редактором, публікуючи художні книги, які піднімають важливі питання. Її останні роботи включають “Химерна книжка про хмари” та “Ліла. Неісторія від ворона-монаха”.
Життя текло своїм чередом, поки не настала трагічна дата, яка змінила все.
Час, який змінив життя
“22 лютого о п’ятій ранку, як і багато українців, я прокинулася від вибухів. Це були ознаки війни. Пам’ятаю перші дні: підвал, страх за рідних на Херсонщині. Потім сталося найскладніше — окупація, коли всі мої близькі залишилися на захопленій території,” — ділиться спогадами Любов.
Київ також зазнавав небезпеки, однак Любов залишилася.
“Тоді думалася: поки ми тут — ми разом,” — відверто говорить вона.
У цей час її нові вірші з’явилися з глибини болю за свою країну та близьких, вони стали частиною щоденника війни.
Ти дивишся на годинник, на ньому — лютий…
Ішов колись без упину, тепер — прикутий.
Ти знаєш ціну миті, новим ранкам…
Болісно усвідомлюючи захоплення рідного краю, вона вирішила зафіксувати свої думки у вірші “Гравітація окупації”:
Ти кажеш:
“Це пусте — зв’язок же є…”
її батьки пережили окупацію, дочекалися звільнення та знову побачили жовто-блакитний прапор у центрі селища.
Наступного місяця вона сама повернулася у рідні місця, аби обійняти своїх близьких.
“Звільнення Херсона, Білозерки відчувалося як катарсис,” — ділиться Любов.
Проте в Києві тривали складні блекаути. Їй потрібно було знайти нові сили для життя та творчості.
Духовні пошуки в Індії
У новорічну ніч 2023 року Любов вирушила до Індії.
В ашрамі “Мірамбіка” її зустріли з вінком з квітів. Там вона побачила жовто-блакитний прапор, розміщений індійськими жінками.
“Я спілкувалася з місцевими про ситуацію в Україні. Люди ставили важливі запитання і підтримували нас. Засновник центру хоче бачити перемогу України, адже вважає, що це боротьба світла проти темряви,” — ділиться враженнями Любов.
Після прибуття до штату Раджастан відбувався фестиваль повітряних зміїв, і Любов спочатку сплутала феєрверки з вибухами.
“Я давала уроки української мови дітям і дорослим, навчаючи навіть простих фраз,” — ділиться вона.
Цей досвід значно підняв її дух. Вона усвідомила, що сенс життя полягає в любові і відкритості.
“Війна навчила нас жити в моменті, адже не відомо, що буде завтра. Чому ж заощаджувати любов?” — розмірковує Любов.
Після повернення в Київ, Любов стала бібліотекарем, де відкрила Клуб юних філософів.
“Тут ми обговорюємо екзистенційні питання, які мають важливе значення для усіх нас,” — розмірковує вона.
Арт як терапія
Малювання стало для Любові важливим процесом ще до війни. Її скетчі стали візуальним продовженням її поезії і прози.
З початком бойових дій вона почала малювати у темряві власного дому, використовуючи свічки та ліхтарі для натхнення.
“Це була арт-терапія, що дозволила звільнитися від тривоги та відчути мир,” — говорить вона.
Любов також мріяла про виставку, щоб поділитися своїм баченням з людьми.
Після повернення, вона побачила можливості для виставки у бібліотеці, що спонукало її до створення проекту “На даху Мірамбіки: війна крізь людину”.
Перформанс-відкриття відбувся 6 листопада у виставковій залі бібліотеки.
“Це була емоційна програма про те, як ми переживаємо болі, які несемо при собі,” — додає вона.
Культура і допомога
“На початку війни я намагалася допомогти фінансово, але коли зв’язок з Херсонщиною обірвався, я вирішила перенаправити свою діяльність у культурну сферу,” — ділиться Любов.
Після повернення з Індії, вона разом зі своєю командою створила волонтерську ініціативу “Культ_о_Во”, що об’єднує культуру і волонтерство.
Команда організовує творчі події для збору коштів на підтримку Збройних сил України.
Майбутнє творчості
Наразі в творчому доробку Любові ЄВИ є кілька поетичних і художніх книг, а також три томи щоденних записів, які вона мріє видати.
“Я прагну, аби мої твори стали популярними в світі та говорили про трансформації, які відбуваються під час війни,” — говорить вона.
На завершення розмови Любов говорить:
“Сенс життя полягає в любові. Я вірю, що світ не можна змінити, але можна його зцілити. Людям бракує любові,” — підкреслює вона.
“Моє коло – активісти, митці, музиканти – це світлі люди, які щодня працюють на перемогу,” — підсумовує Любов.
Любов ЄВА — це не просто ім’я професії, це символ внутрішньої сили та непохитності. Вона дарує всім, хто її оточує, надію, адже вірить: любов завжди перемагає.
