Журналісти The New York Times провели власне розслідування, розкривши цілу мережу високопосадовців, пов’язаних з партією президента Путіна, які брали активну участь у незаконному вивезенні українських дітей з Херсона.
Переказуємо матеріал журналістів Юсур Аль-Халу та Маші Фроляк.
Вранці 24 лютого 2022 року лікарка Наталія Лукіна традиційно викликала таксі.
Була шоста ранку і жінка з нетерпінням чекала на початок нового робочого дня в Херсонському дитячому будинку для дітей з особливими потребами.
Діставшись до роботи, Наталія почула гуркіт російської артилерії, відлуння якого ширилося коридорами закладу. Перед лікаркою та її колегами постало надважливе завдання — знайти спосіб убезпечити десятки беззахисних дітей.
Більшість вихованців закладу були немовлятами, деякі з них мали серйозні вади, зокрема церебральний параліч. Частина дітей мала живих батьків, які зберігали над ними обмежену опіку, інші були вилучені з неблагополучних сімей або покинуті.
Своє рішення лишитися з дітьми пані Лукіна пояснює надзвичайно просто: «Хто б іще про них потурбувався? Лише уявіть, що могло б трапитися, якби ми всі поїхали?».
За два тижні до початку повномасштабного вторгнення директорка і законна опікунка вихованців закладу Олена Корнієнко підготувала так звані тривожні валізи для кожної дитини, а також запаслася їжею, водою і підгузками.
Однак будівля не була пристосованою для того, щоб витримати обстріли, а поліція вже покинула місто. Коли пані Корнієнко зателефонувала начальнику поліції, щоб запитати про можливість використання їхнього підземного бункера, розташованого всього за 300 метрів, він відразу попередив її, що відділок стане військовою ціллю.
Жінка вирішила не ризикувати і почала шукати в інтернеті карту найближчих бомбосховищ. Одне з них виявилося зовсім поряд.
Під час перестрілок співробітники пішки і на візках перенесли дітей та їхні матраци до бетонного підвалу, взявши з собою їжу, медикаменти, електричні насоси і трубки для годування дітей у тяжкому стані.
Того ж дня місцевий пастор дізнався про умови, в яких перебували діти, і запропонував персоналу дитячого будинку забрати дітей до своєї церкви, оснащеної теплом, електроенергією та їжею.
Сховавши дітей у підвалі церкви «Голгофа», працівники дитбудинку заклали вікна будівлі коробками з підгузками, щоб ніхто не зміг зазирнути всередину.
Одна з медсестер, Катерина Сиродчук, розповіла, що найбільше працівники закладу боялися, що російські військові заберуть дітей. «Ми хвилювалися, що вони прийдуть і візьмуть усе під свій контроль», — сказала вона.
Побоювання незабаром справдилися: 25 квітня 2022 року окупаційні чиновники знайшли дітей і вивезли за 290 кілометрів від дому, зафільмувавши все в кращих традиціях російської пропаганди.
Як свідчать докази, це переміщення було частиною значно масштабнішої кампанії президента Путіна та його політичних союзників, спрямованої на позбавлення найвразливіших груп населення України їхньої національної ідентичності. Редакція The New York Times проаналізувала дописи в російських соціальних мережах, зібрала фото- та відеоматеріали, текстові повідомлення та документи, а також взяла інтерв’ю у понад 110 вихователів, юристів, російських та українських чиновників, щоб відстежити життя та пересування дітей, відколи вони потрапили під російський контроль.
Те, що сталося з ними далі, на думку юристів, може бути прирівняно до воєнного злочину.
Через два тижні після початку повномасштабного вторгнення уповноважена з прав дитини в Росії Марія Львова-Бєлова сиділа навпроти Путіна на телевізійній зустрічі і просила його про допомогу.
Вона хотіла переселити українських малолітніх дітей з дитячих закладів, що опинилися під перехресним вогнем війни. Путін пообіцяв усунути «бюрократичну тяганину» для безперешкодної передачі дітей у російські сім’ї.
У своїх заявах напередодні повномасштабного вторгнення Путін чітко дав зрозуміти, що прагне повної культурної асиміляції українських міст, які, на його думку, були завжди історично російськими. Тому після дружнього рукостискання з Львовою-Бєловою план із переміщення та депортації їхніх наймолодших мешканців було запущено в дію.
«Вони глибоко переконані, що ці діти — росіяни, — розповідає Сергій Плохій, професор кафедри української історії в Гарвардському університеті. — Ці викрадення значно пришвидшують зросійщення українців».
Протягом декількох тижнів українські чиновники і поліцейські намагалися знайти спосіб евакуювати дітей з церкви в окупованій частині Херсона. Проте Росія категорично відмовлялася відкрити гуманітарний коридор, щоб містяни могли врятуватися від обстрілів.
У квітні український уповноважений виклав офіційне звернення на своїй сторінці в Telegram із закликом допомогти врятувати дітей, оприлюднивши їхнє місцезнаходження.
Через кілька годин озброєні люди на чолі з російським чиновником, який назвався «Навігатором», з’явилися біля церкви і зажадали, щоб дітей повернули до Херсонського дитячого будинку. Камери одного з пропагандистських ЗМІ, що базується в Криму, зафільмували їхній приїзд. У сюжеті ж, що вийшов, у викраденні дітей звинуватили українську владу.
Пастор протестував, стверджуючи, що в його підвалі діти почуватимуться безпечніше. Однак вихователі були змушені підкоритися наказу і відвезти дітей назад до дитячого будинку, де окупаційна влада тримала їх під більш жорстким контролем.
Пізніше пані Лукіна розповіла, що саме після цього випадку почала підозрювати, що росіяни планують вивезти дітей з України, адже «якщо їм не потрібні були ці діти, чому б вони змушували нас покинути церкву?».
Протягом наступних місяців групи озброєних людей у російській військовій формі часто навідувалися до дитячого будинку без попередження, щоб стежити за дітьми та їхніми вихователями.
«Вони запитували: «Чи всі діти на місці?», — згадує лікарка. — Ми добре розуміли, що якби бодай одна дитина зникла, нас би теж тут не було».
До весни 2022 року окупований Херсон став взірцем насильницької асиміляції українського міста та його мешканців: було призначено новий окупаційний уряд, а над дитячим будинком, куди приїжджали політики та озброєні солдати, щоб демонстративно доставити продовольство, було піднято російський прапор.
Деякі особливо непрактичні «пожертви», серед яких були російські підручники та газовані напої, Наталія не може згадувати без сміху.
«Усі знають, що дітям не можна пити газовану воду!» — згадує вона. — Певно, вони просто хотіли показати світові, що рятують українських дітей».
Протягом наступних кількох місяців російські чиновники документували свою «допомогу» у Telegram-каналах (платформі для обміну повідомленнями, яка широко використовується в Росії).
«Навігатор», чоловік, який наказав забрати дітей з церкви, неодноразово відвідував дитячий будинок. Пізніше його ідентифікують як Ігоря Кастюкевича, російського депутата від партії «Єдина Росія».
Заступниця голови російського парламенту і попередниця Львової-Бєлової на посаді уповноваженого з прав дитини Анна Кузнєцова спеціально приїхала з Москви, щоб доставити дитячі товари від імені партії. «#СвоихНеБросаем», — написала вона у своєму Telegram, використовуючи провоєнний хештег, щоб підкреслити зв’язок дітей з Росією.
В інтерв’ю The Times російські посадовці вкотре проартикулювали цю думку, заявивши, що діти з Херсона були росіянами.
У травні Путін виконав свою обіцянку, дану Львовій-Бєловій, видавши указ, що пом’якшував вимоги до отримання громадянства: відтоді в Херсоні та інших окупованих регіонах України вихователі отримали змогу подавати заяви на отримання російського громадянства від імені українських дітей-сиріт.
Згідно з новим указом, діти могли отримати російське громадянство за 90 днів або менше, замість п’яти років.
Наступного місяця пані Корнієнко, директорку дитячого будинку, викликали до Міністерства охорони здоров’я Херсона, яке вже перебувало під контролем окупаційної влади. Підтримуваний Росією чиновник попросив її залишитися директором, але під його наглядом. Їй навіть запропонували російський паспорт.
Жінке відмовилася. Їй набридли окупанти, які, за словами Корнієнко, залякували працівників, розпитуючи їх про політичні погляди та перевіряючи їхню лояльність, а останньою краплею стала звичка росіян носити зброю під час нагляду за дітьми.
Лікарка Наталія Лукіна теж подала заяву на звільнення. Вона дуже хвилювалася про дітей, але не хотіла бути причетною до того, що з ними можуть зробити проросійські чиновники.
«Я не хотіла брати в цьому участь, — сказала жінка. — «І боялася, що вони заберуть до Росії і мене».
У пошуках нового директора окупаційна влада звернулася до Тетяни Завальської, лікаря-педіатра дитячого будинку, яка часто працювала в нічні та вихідні зміни. Вона симпатизувала новій окупаційній адміністрації і навіть не приховувала своїх проросійських поглядів.
Саме Завальська закликала окупаційну владу офіційно зареєструвати дитячий будинок як підприємство при новій підтримуваній Росією адміністрації, аби надати легітимності їхньому контролю над закладом і його вихованцями.
Того ж місяця заклад було перереєстровано.
У серпні російський державний телеканал RT показав сюжет, присвячений окупації Херсона. Серед інших установ у ньому з’явився і дитячий будинок, що був представлений як юридична особа, зареєстрована в РФ. Підійшовши до входу в будинок, ведучий Антон Красовський висміяв напис на табличці, прикріпленій до стіни закладу.
«Написи все ще українською, — сказав він, перш ніж підняти очі. — «Але прапор наш, російський. І так буде завжди».
Нова директорка Завальська провела для ведучого екскурсію будівлею, зупинившись біля їдальні, де діти сиділи за столами в підгузках.
«Приємного апетиту», — сказав він, коли камера знімала розгублені обличчя дітей. «Подякуйте», — сказала вихователька. Лише двоє з них послухались.
Пізніше в цьому ж сюжеті пані Завальська дала інтерв’ю, в якому назвала президента України «клоуном».
«Я покладаю свої надії лише на Росію», — додала вона.
Подібні сюжети, в яких висвітлювалися спроби асиміляції українських дітей з окупованих територій, були звичним явищем на російських новинних каналах.
Уповноважена з прав дитини Львова-Бєлова була знята на відео під час передачі дітей, які були вивезені з інтернатів на Донбасі (на сході України), новим опікунам. Вона урочисто оголосила, що вони стали громадянами Росії.
У своєму Telegram Львова-Бєлова повідомила, що вона сама виховувала українського підлітка, який потім отримав російське громадянство.
Деякі експерти розглядають ці дії як ретельно організовану Кремлем кампанію, спрямовану на виправдання вторгнення і створення образу Путіна як рятівника.
«Це один із проявів комплексу Бога, — прокоментував дії Путіна Ендрю С. Вайс, представник Фонду Карнеґі за міжнародний мир. — Така собі вистава, переплетена з псевдоісторичним уявленням про те, що України як окремої держави не існує».
Після незаконної анексії Херсонської та трьох інших областей, українські війська розпочали контрнаступальну військову кампанію.
Боячись втратити контроль, російські чиновники розробили план депортації дітей з дитячого будинку. У приватному онлайн-чаті студентів-медиків представники міністерства охорони здоров’я тимчасово окупованого Криму почали набирати волонтерів для допомоги у перевезенні дітей.
Наталія Кібкало, медсестра, яка пропрацювала в інтернаті 30 років, саме вкладала хворих на Ковід малюків спати, коли почула новину: вранці дітей вивезуть.
Налякана, жінка не могла заснути. Натомість вона та інші виховательки провели ніч, пришиваючи імена дітей до їхніх курток і складаючи для них пакунки з одягом.
Наступного ранку, 21 жовтня, Наталія як завжди змінила дітям підгузки і нагодувала їх. Але вона не могла витримати думку про те, що допоможе відправити їх на чужину, тому взяла таксі додому.
«Ми розуміли, що нічого не можемо вдіяти, не можемо зупинити те, що відбувалося, — розповідає пані Кібкало. — Не знаю, чи змогла б жити після цього».
Близько 8 ранку до дитячого будинку прибули карети швидкої допомоги та білі автобуси, позначені літерою Z, символом російського вторгнення.
Серед прибулих був Ігор Кастюкевич, відомий як «Навігатор», а також тодішній міністр охорони здоров’я Криму та за сумісництвом член партії «Єдина Росія«, його заступник, студенти-волонтери та кілька представників адміністрації іншого дитячого будинку, які згодом стануть новими вихователями дітей у Росії.
Пані Завальська зібрала документи та медичні картки дітей, підготувавши досьє на кожного з них.
Вже на вулиці Кастюкевич взяв одну дитину на руки і поцілував її, перш ніж передати далі. Потім почалася перекличка — загалом пролунали імена 46 дітей. Після цього їх віднесли до автобусів і карет швидкої допомоги, що чекали на в’їзді.
Пізніше того ж дня колона покинула дитячий будинок, перетнувши річку в небезпечній подорожі по імпровізованому понтону. До вечора вони прибули до місця призначення.
Місцезнаходження дітей ніколи не повідомлялося українським чиновникам офіційно. Але російські посадовці неодноразово натякали на нього в Telegram.
Дітей відвезли до столиці Криму, Сімферополя, і розподілили між двома дитячими закладами. Одним із них виявився дитбудинок «Йолочка», персонал якого раніше був під слідством за недбалість.
Ігор Кастюкевич, який прибув із хутряними чобітьми і рукавицями для дітей, написав у Telegram, що умови утримання стали «набагато кращими, ніж раніше».
Російські чиновники продовжували наполягати на тому, що переміщення було цілком законним актом гуманітарної інтервенції, що відповідав Конституції РФ, до юрисдикції якої і належав окупований Херсон.
«Не має значення, хто вони є і ким вони були, — сказала Світлана Щербакова, директорка служби у справах дітей в Криму. — Тепер у дітей мирне небо над головою».
Експерти ж з прав людини переконані, що національні закони Росії не мають пріоритету над міжнародними зобов’язаннями.
Хоча тимчасова евакуація дітей заради їхньої безпеки допустима під час збройного конфлікту, вона має відбуватися за суворими протоколами. За словами Стівена Раппа, колишнього посла з особливих доручень, який очолював Управління глобального кримінального правосуддя в Держдепартаменті США, Росія офіційно не відстежувала пересування дітей і не надала посередникам доступу до них. Згідно з міжнародним гуманітарним правом, таку евакуацію вважають насильницьким переміщенням.
«Те, що Росія розглядає як гуманітарну місію, є неприпустимим військовим злочином», — сказав він.
Прибувши з Москви до Криму, уповноважена з прав дитини Львова-Бєлова, пообіцяла допомогти влаштувати дітей у російські прийомні сім’ї, але лише за тієї умови, якщо їхні біологічні батьки не будуть ідентифіковані в Україні.
Та це не завжди її зупиняло.
Пара батьків дізналася про те, що їхні діти перебувають у Криму, лише коли журналісти Times відвідали їх у Херсоні, через півроку після вивезення дітей. Документи ж свідчили про те, що російські чиновники мали їхні імена та адреси.
Їхні діти, Микола та Анастасія Володіни, що хворіють на аутизм та ДЦП відповідно, були передані під державну опіку кілька років тому, після того, як було визнано, що подружжя не в змозі піклуватися про них. Українські суди ще не вирішили питання про їхні батьківські права, але пара ніколи не думала, що їхніх сина та доньку можуть забрати з Херсона.
«Я нікому не дозволю їх усиновити», — сказав батько, Роман Володін.
Взимку 2022 року нові вихователі разом із лікаркою Завальською розпочали ряд заходів для офіційної інтеграції дітей у російське суспільство. І хоча частина з них мали біологічних батьків в Україні, процес було розпочато.
Спершу опікуни подали заяву на отримання російських свідоцтв про народження для дітей, зокрема для Миколи та Анастасії Володіних, а потім переклали їхні імена на російську мову.
Вони також подбали про те, щоб діти отримали російські номери соціального страхування, заявивши, що це є необхідною умовою для надання медичної допомоги.
Нові документи були випадково оприлюднені в Telegram-дописах проросійських чиновників.
Зрештою, діти отримали російське громадянство, що стало останнім кроком, необхідним для усиновлення та постійного проживання в російських родинах.
Юристи стверджують, що нові документи дітей, а також переклад їхніх імен і зміна громадянства свідчать про намір російської влади позбавити дітей української ідентичності, що є порушенням Конвенції про права дитини. Цей крок також може бути прирівняним до воєнного злочину.
У грудні 2022 року Путін підписав ще один указ, який дозволив вихователям, що проживають на окупованих територіях, відмовлятися від українського громадянства дітей, які перебувають під їхньою опікою.
Згодом осмілілі російські чиновники заявили, що не планують репатріацію дітей до України, а отже вони й надалі отримуватимуть «повну підтримку» від РФ.
«Тепер ці діти мають російські документи, — сказав Кастюкевич в одному зі своїх інтерв’ю. — Давайте рухатися далі».
Перша річниця війни принесла державні нагороди від Путіна відразу двом кримським чиновникам — тодішньому міністру охорони здоров’я та його заступнику. Вибір лавреатів був невипадковим, адже саме вони допомогли організувати вивезення дітей з Херсона.
А вже наступного дня головний прокурор Міжнародного кримінального суду видав ордери на арешт Путіна та його уповноваженого з прав дитини, звинувативши їх у «незаконному» вивезенні «щонайменше сотень дітей» з дитячих будинків по всій Україні.
«Немає жодних свідчень того, що це переміщення було тимчасовим та передбачає подальшу репатріацію», — вважає Паям Ахаван, колишній прокурор Гаазького суду.
Ані офіс президента Путіна, ані представники Львової-Бєлової не відповіли на численні запити The Times про коментарі. Проте у публічних заявах комісар пообіцяла продовжувати свою роботу. А соратники Путіна під час однієї з минулорічних прес-конференцій назвали ордери «дріб’язковими». Через кілька місяців сам Путін заявив, про те, що діти зможуть «безперешкодно» повернутися, якщо батьки приїдуть за ними.
Те, що хтось із прокремлівських чиновників постане перед судом, є малоймовірним, але юристи називають цю справу «куленепробивною», посилаючись на велику кількість доказів, які можна відстежити за допомогою відкритих джерел.
Наразі немає єдиної думки щодо того, скільки дітей було примусово вивезено або депортовано до Росії, частково через децентралізовану систему охорони дитинства в Україні. Офіційно стверджується, що загальна кількість становить близько 19 500 дітей, але під час інтерв’ю українські чиновники не змогли ані підтвердити, ані спростувати ці дані.
З моменту депортації минуло 19 місяців. Порівнявши фото, зроблені в Херсоні та Криму, легко помітити, наскільки діти виросли та змінилися. Більшість із них стала важко впізнаваною навіть для українських вихователів.
Це може стати серйозною проблемою для українських слідчих, які намагаються відстежити і повернути дітей додому, а також притягнути Кастюкевича («Навігатора») і лікарку Завальську до кримінальної відповідальності.
У серпні минулого року опіка над дітьми знову перейшла від Завальської до підконтрольного Росії Міністерства праці та соціальної політики в Херсонській області.
Новопризначена міністерка Алла Бархатнова заявила, що існує «моральне, етичне і юридичне» зобов’язання знайти для них сім’ї в Росії.
«У нас є люди, які стоять у черзі, щоб усиновити або встановити опіку над цими дітьми», — додала вона.
Через кілька тижнів їхні фотографії почали з’являтися на російському федеральному сайті з усиновлення, серед фотографій десятків тисяч російських дітей. Загалом було створено 22 профілі, на яких стверджувалося, що діти приїхали з Криму. Жодної згадки про їхню справжню батьківщину не було.
За даними служб у справах дітей Криму, щонайменше двоє з цих дітей були влаштовані в російські сім’ї.
Семеро вихованців Херсонського дитячого будинку повернулися додому за сприяння української влади та незалежних катарських посередників. Серед них Анастасія та Микола Володіни, мати яких у лютому цього року приїхала до Москви, щоб забрати їх.
Пізніше Анастасія померла в українській лікарні, через кілька тижнів після свого шостого дня народження. Лікар пояснив її смерть епілептичним припадком. Українська влада відновила опіку над Миколою. Суд досі вирішує, чи можуть його біологічні батьки бути законними опікунами.
Решта дітей з Херсона залишаються на підконтрольних Росії територіях.
Про це пише ҐРУНТ
