Вікторія з вдячністю зберігає кожну мить, проведену із чоловіком. Її спогади – це маленькі моменти щастя: він пояснює доньці математику, візок до моря, показує нові саджанці персиків та ділиться домашнім вином з рідними та друзями…
У пам’яті Вікторії безліч яскравих спогадів про 25 років спільного життя, та все ж, ці спогади не заважають їй щодня думати про коханого.
Олександр Миколайович Непомнящий, сержант 124 окремої територіальної оборони, загинув в Бузковому парку 1 березня 2022 року, захищаючи Херсон.
Про яскраве життя, яке обірвала війна, про героїзм та важку втрату, говорить його дружина Вікторія Непомняща.
“Моменти з ним залишилися у пам’яті назавжди!”
“Ми обидва з Чорнобаївки. Знайомі з дитинства, але ближче пізналися під час навчання. Олександр навчався в Херсонському індустріальному університеті, я ж — в медичному коледжі. Познайомилися ближче, коли стали свідками на весіллі друзів. Одружилися, коли він повернувся з армії,” — ділиться спогадами Вікторія.
Вікторія розповідає, що Олександр займався штангою, мав спортивні досягнення і майже п’ять років працював учителем фізкультури у Херсонській школі.
“Народження доньки Іринки стало великим щастям для нас. Олександр усе робив заради нас, ми разом вирішували всі питання. Також мали бізнес із продажу овочів та фруктів. Потім він працював у приватній логістичній компанії, де за п’ять років став супервайзером,” — згадує вона.
Вікторія приймає, що Олександр був дуже зайнятою людиною, а тому кожна мить разом залишилась у памяті. Він був відкритим, оптимістичним і завжди вмів перетворити звичайний день на свято.
“Зараз Ірина говорить, що бачить світ очима тата!” — ділиться Вікторія.
Олександр завжди був готовим до дій
У 2014 році Олександр отримав повістку та одразу пішов до військкомату. Тоді донька закінчила школу та планувала вступ до Львівського університету.
“Він сильно любив Іринку і хвилювався за неї, але я везла її до університету сама, бо Олександр вже був у ЗСУ і скоро на фронті. Восени 2014 року він отримав поранення, лікувався, але здоров’я погіршилось і його комісували,” — розповідає Вікторія.
Олександр здобув кілька нагород, серед яких медаль “Захиснику Вітчизни”.
По тому, Ірина вступила до Львівського університету на факультет іноземних мов. Батько пишався її успіхами.
“Він завжди повторював: “Іринка молода, я не зміг здійснити свою мрію, а вона – змогла!”
Вікторія добре пам’ятає останні місяці перед початком війни. Олександр став ще більш уважним і чуйним. Тоді він посадив 120 саджанців персика, мріючи про їхній врожай. У листопаді, коли Вікторія захворіла, чоловік відвіз її до моря, запевняючи, що “море лікує”.
Згодом, у липні 2022 року, Вікторія самостійно розносила домашнє вино друзям, адже 24 червня Олександр не дожив до свого 50-річчя.
В лютому 2022 року, коли донька приїхала до батьків на Різдво, Вікторія просила її залишитися, але та поїхала додому.
“Саша відклав усі справи, ніби відчував, що ця зустріч буде останньою. Лише за кілька днів почали лунати вибухи,” — згадує жінка.
24 лютого 2022 року Олександр виїхав у відрядження. Дорогою дізнався про наступ російських військ і повернувся назад до військкомату.
“Я пам’ятаю, як він зробив це за кілька днів до початку війни, готовий був захищати Батьківщину. Я просила його не поспішати, але він відповів: “Я не буду ховатися, вони прийшли до мого села!” — згадує Вікторія.
Швидко зібрав рюкзак, залишив авто вдома та разом з товаришами поїхав до тероборонців.
“Воля або смерть!”
Олександр виклав фото у Фейсбуку з підписом “Воля або смерть!”, коли тероборонці отримували зброю.
“Я просила його видалити фото, але це стало гаслом для всіх героїв Бузкового парку,” — говорить Вікторія.
З того часу зв’язок з чоловіком щез. Він написав, що чекає на відправлення. Наступного дня його відправили в бій, і Вікторія отримала останнє повідомлення.
“В Бузковому парку відбувався нерівний бій, й я дізналася про трагедію від знайомих,” — згадує дружина.
Але оцінити масштаб трагедії змогла з телефонних дзвінків: “Олександра більше нема”.
“Я не могла повірити. Чекала дзвінок від директора. Далі чоловік сестри зателефонував до Саші, але взяли слухавку волонтери,” — розповідає жінка.
Дізнавшись про загибель, Вікторія не знала, як жити далі. З родиною вони пережили важкі часи, але зібратися з силами вдалося. Олександра поховали у Чорнобаївці.
Темні дні окупації залишили в душі жінки глибокі рани. Проте після визволення, завдяки доньці, вона отримала надію на нове життя.
“Я щодня писала йому листи…”
Вікторія зайнялася терапією, почала писати листи чоловікові. Після повернення до Чорнобаївки, зібрала документи для підтвердження його служби, та отримала сповіщення про смерть Олександра лише в липні 2024 року.
Жінка залишилась у Чорнобаївці, там, де завжди був її чоловік. “Я не можу прийняти, що його більше нема, все навколо нагадує про нього,” — зі сльозами говорить Вікторія.
