Білозерська лікарня, розташована всього за 16 кілометрів від окупованого лівого берега Херсонщини. Спеціалістам закладу щодня доводиться працювати під загрозою ворожих обстрілів. Попри постійну небезпеку, медики мужньо продовжують надавати допомогу мешканцям селища та навколишніх населених пунктів громади.
Як вдається підтримувати роботу закладу в умовах прифронтової зони, розповідає директорка КНП «Білозерська лікарня» Наталія Левковська.
«Якщо ти не приймеш лікарню – її просто закриють!»
Наталія Вікторівна очолила лікарню з травня 2024. Та її шлях у медичному закладі розпочався значно раніше — ще у 2014-му вона, після багатьох років роботи завідувачкою епідеміологічного відділу в санстанції, пройшла додаткові курси й почала працювати лікарем-фтизіатром, госпітальним епідеміологом та завідувачкою «Кабінету довіри».
«Рік тому попередній головний лікар Дмитро Доманський, який отримав посаду директора Херсонської міської лікарні імені Тропінних, звернувся до мене з проханням – очолити Білозерську лікарню. Тоді я якраз була у відпустці — поїхала до рідних у Швецію. «Якщо ти не приймеш лікарню – її просто закриють!», – сказав тоді Дмитро Сергійович. Я не вагалася, одразу повернулася. Розуміла, яку відповідальність беру на себе, але допустити закриття лікарні не могла», — відверто розповідає пані Наталія.
Жінка не приховує: керувати медичним закладом у прифронтовому селищі — справжній виклик. Обстріли, дрони, страх і виснаження — усе це супроводжує медиків щодня.
За словами директорки, Білозерська лікарня розрахована на 200 ліжок. До повномасштабного вторгнення всі вони були зайняті, а в період епідемії COVID-19 місць навіть не вистачало. У медзакладі функціонували повноцінні відділення: гінекологічне, пологове, неврологічне, терапевтичне, реанімаційне, хірургічне (разом із травматологією), дитяче, приймальне, а також клінічна лабораторія і поліклініка.
«Кожен лікар — єдиний у своїй спеціалізації. Замінити ніким!»
З початком повномасштабної війни у Білозерській лікарні різко скоротилися і кількість пацієнтів, і штат медиків. Якщо в мирний час тут працювали 47 лікарів, то нині залишилося лише дев’ятеро. Пологове й гінекологічне відділення довелося закрити, а дитяче — перевести у формат денного стаціонару.
Попри все, лікарня працює: щодня стаціонар приймає від 40 до 50 пацієнтів, а поліклініка — ще 30–40 людей. Є рентген-кабінет та клінічна лабораторія.
Тут продовжують надавати кваліфіковану медичну допомогу гінеколог, нарколог, фтизіатр, терапевт, психіатр, рентгенолог, ендокринолог, травматолог та хірург. Але кожен лікар — єдиний у своїй спеціалізації. У випадку відпустки — замінити ніким. А таких необхідних спеціалістів, як окуліст і отоларинголог (ЛОР), узагалі немає.
«Війна болісно вдарила по нашій роботі. Лікарня пережила важкі місяці окупації, а зараз потерпає від цілеспрямованих обстрілів з боку ворога. Лише у 2024 році корпуси лікарні окупанти обстріляли 12 разів. Пошкоджені кілька приміщень, майже 70% вікон — закриті USB-панелями та утеплені пінопластом, дах — під брезентом. А від початку 2025 року по лікарні вже вдарили п’ять разів! Та найстрашніше — це ризик для людей. Навіть перехід від корпусу до корпусу може стати фатальним — у небі чатують ворожі дрони!», — ділиться Наталія Вікторівна.
Сьогодні у лікарні залишилися ті, хто свідомо прийняв рішення не покидати громаду. Декілька медичних сестер добираються на роботу аж із Миколаєва — після обстрілів вони змушені були покинути свої домівки в Широкій Балці та Станіславі.
Молоді лікарі майже всі виїхали разом із сім’ями до більш безпечних регіонів України — там знайшли роботу і житло.
«Тепер середній вік наших лікарів — за 70. Але кожен із них залишається на своєму посту. Попри втому і небезпеку, вони продовжують працювати заради людей», — говорить директорка лікарні.
«Іноді все вирішують лічені секунди!»
Наталія Вікторівна розповідає, що колектив у лікарні згуртований і дружній, і адміністрація намагається підтримувати кожного працівника. Завдяки фінансовій підтримці Білозерської військової адміністрації всі співробітники медзакладу отримують так звані «бойові» — доплату в розмірі 100% до посадового окладу. І якщо до 2025 року така надбавка нараховувалася лише медичному персоналу, то тепер її мають усі — від лікарів до бухгалтерів і працівників з благоустрою.
Також медикам оплачують додаткові чергування та термінові виклики лікаря чи лаборанта з дому.
«Фінансування, яке надходить від НСЗУ, не покриває повністю витрати на заробітну плату. Тому цільові кошти від військової адміністрації — це значна й дуже потрібна підтримка. І ми за неї щиро вдячні», — підкреслює директорка.
Із врахуванням доплат заробітна плата лікаря, який працює у прифронтовій зоні, становить близько 30 тисяч гривень, медсестра отримує приблизно 18 тисяч — це суми до оподаткування.
Наталія Вікторівна згадує про форс-мажорні ситуації, що стали буденністю для лікарів у прифронтовій лікарні. Пацієнтів доставляють із акубаротравмами та важкими осколковими пораненнями після обстрілів. Тут їм оперативно надають першу допомогу, стабілізують стан, оперують. А у найважчих випадках — евакуюють до медичних закладів Херсона.
«Ворог цілить у все: атакує дронами цивільні автомобілі, переслідує велосипедистів, стріляє по людях просто на городах чи подвір’ях. Іноді все вирішують лічені секунди. Ми не маємо права спізнитися — повинні встигнути врятувати!» — каже лікарка.
«Ми мовчали, а душа кричала від відчаю!»
Наталія пригадує, як працював медичний заклад під час окупації. Навіть тоді, коли Білозерською лікарнею керувала колаборантка, попри залякування та психологічний тиск, медики не припиняли роботи — допомагали жителям Білозерщини.
«Ми працювали мовчки, хоча душа кричала від почуття несправедливості та відчаю. Якось наша старша медсестра не витримала, щось сказала окупантам — і ті вивезли її в поле, де довго допитували, а потім просто кинули. Слава Богу, вона повернулася живою!», – ділиться головна лікарка.
Наталія Вікторівна зізнається: не любить говорити про той період життя — темний, болісний. Натомість про день визволення Білозерки розповідає залюбки —згадує, з яким неймовірним піднесенням та відчуттям свободи зустрічали ЗСУ.
Також вона пам’ятає, як напередодні росіяни та їхні поплічники мародерили і тікали з селища.
«Ми дізналися, що вони збираються вивезти з лікарні обладнання. Не знали, вірити тому чи ні, але за одну ніч перевезли все та сховали по домівках. Пам’ятаю, як тачкою везли оргтехніку повз прокуратуру, де сиділи ФСБшники. Тепер думаю: якби зупинили — нас би вже не було», – каже лікарка.
Усе медичне обладнання вдалося зберегти, але після визволення почалися регулярні обстріли з лівого берега.
«Вони б’ють і вдень, і вночі. У нас є укриття, але лише в одному корпусі. Евакуювати туди всіх хворих важко — є лежачі, є ті, хто на візках. Тому таких пацієнтів намагаємося розміщувати у місцях, де немає вікон.
Якось вибух стався біля реанімації. Мішки з піском закинуло у приміщення, уламок потрапив у лікарняне ліжко. Добре, що там не було пацієнта!
Іншим разом на подвір’ї поранило молодшу медсестру — вона йшла до аптеки, коли уламок дрона влучив їй у голову. Жінку врятували. Хоч уламок не вдалося витягти, після операції вона повернулася до роботи. Як і ті медики, які зазнали контузій під час обстрілів — удома або дорогою на роботу», – розповідає Наталія Вікторівна.
«Тримаюся, бо вірю!»
Чому Ви залишилися тут? — питаємо.
«Бо це — наш дім, наша справа. Коли почалася війна, ми не виїхали… Думали, що це на тиждень, на місяць, ну, максимум на рік. А тепер міркуємо інакше: а чому ми маємо їхати світ за очі, все залишати, починати з нуля?
Навіть коли я поїхала до родичів у Швецію, вже за місяць дуже хотіла у Білозерку — в лікарню, на чергування. Та я ж іще двох собак і кішку вдома залишила!» — усміхається Наталія.
— А що ж зі страхом? Як із цим справляєтесь?
«Найстрашніше було під час масованого обстрілу. Ворог цинічно бив по лікарні. Ми лежали на підлозі в адмінкорпусі — все гриміло, тріщало, падало. Молилися тільки про одне: щоб вижили люди.
А нещодавно було пряме влучання в котельню. Спочатку один удар, а за добу — ще один у те саме місце. Згоріли два твердопаливні котли, обладнання, дах… Тому страх з нами завжди. Рятує, мабуть, те, що уміємо його долати, бо у такі миті більше думаємо про хворих, ніж про себе», – відповідає директорка лікарні.
Вона пережила обстріл і у власній оселі — дах двоповерхівки, де мешкає, знесло прямим ударом. У той момент Наталія була вдома.
«Життя тут — це суцільний квест. Але, на жаль, це не гра, а важка реальність, яку нам влаштували москалі. Тому й більшість наших пацієнтів — із серцевими нападами, контузіями, пораненнями та ампутаціями», – щиро каже дитекторка Білозерської лікарні.
Наталія Левковська дякує всьому колективу за мужність і самовіддану працю.
«У нас є все необхідне: обладнання, яке зберегли під час окупації, і те, що надали волонтери, медикаменти, кисень, перев’язувальні матеріали, харчі, автомобіль для евакуації маломобільних пацієнтів. Кухарі стараються урізноманітнювати раціон домашніми стравами. Завдяки селишній раді маємо продуктові набори – крупи, сіль, цукор. Волонтери допомагають з пральними засобами, засобами захисту.
Є в лікарні і генераторне обладнання — працюємо навіть без світла.
Але найбільше нам бракує людей.
Наші лікарі працюють на виснаження. От не було анестезіолога три дні — як ми його чекали!», – з відчаєм в голосі каже директорка.
Їй і самій непросто — робочий день часто не закінчується навіть удома: дзвінки, термінові виклики, вирішення складних питань.
«Але я переконана: аби тільки настав мир, а з усім іншим ми впораємося. Ми вже таке пережили, про що й подумати не могли!»
— А був під час війни момент, який Ви не забудете ніколи?
«Звісно! Це день визволення Херсонщини. 11 листопада 2022 року. За весь час окупації я не плакала. Трималася з останніх сил. А коли побачила наших —прорвалося! І плакала, і сміялася водночас…
Я стараюся триматися і зараз. Але коли бачу наших поранених людей, коли не можу врятувати — не витримую.
Але є те, що насправді тримає! Я просто вірю, що 11 листопада настане знову. Ні, це не обов’язково буде листопад. Але той щасливий день обов’язково прийде. Неочікувано. Стрімко. Неймовірно!» – переконана Наталія Левковська.
Ірина Квітка
